На світі жив раз чоловік один,
Ганявсь за щастям довго й не спіймав.
Втрачав надії…. Водоспад сльозин
Весь час в його сумнім житті зростав.
Тож вирішив піти із світу цього,
Віддатись смерті добровільно в руки.
Забув, що треба потім стрітись з Богом,
Що можуть теж спіткати вічні муки…
Зібравсь в дорогу, рушив поза місто,
Щоб… кинутись пошвидше там під поїзд.
Хоч скрізь довкілля прикрасилось змістом,
Бажав такої смерті – нелегкої.
Крокуючи, почув враз крик дітей,
Що бавились разом біля будинку.
Тривога десь була біля грудей…
Подумав і спинився на хвилинку.
Згадав своє дитинство, світлі хвилі,
Котрі все огортали пеленою.
Ті спогади були напрочуд милі…
Здалося, він зустрівся із весною.
Творцеві дяка: вирішив ще жить,
Розвіялась про самогубство думка.
Дитячий вереск дав надійну мить.
Сховалась смерть, як від небес чаклунка…
22.06.12
© Микола Микосовський
Немає коментарів:
Дописати коментар