У Каневі

Піднялись на гору Чернечу ми,
Де постать знаменита спочива,
Яку звалили з ніг панів уми
За правду автентичну, за слова…

Неподалік є урвисько круте.
Сліпуче сонце звисло над Дніпром;
Округ травичка стелиться, росте.
Цвіркун затих раптово під хрестом.

Високий імпозантний монумент…
Вита скрізь дух незламний Кобзаря.
В свідомості стоятиме момент:
Тарас Шевченко, наче та зоря…

Іван Ядловський доглядав місцину,
Гостей привітно старець зустрічав.
Он сторожа хатина поруч тину.
Вже спалена життя його свіча…

Багацько на могилі славній квітів.
Луна поета дзвінко «Заповіт».
Порвав мир ворогів безжальних сіті
І сина України знає світ.

Боявсь він більше Бога, не людей.
Пронизували часто біль, скорбота…
В тутешній завітали ще музей –
Там речі особисті патріота.

Теж відспівали дружньо Панахиду.
Господь молитву чув насамкінець.
Прогнавши страху впертого сновиду,
Шевченка запросили до сердець.

3.10.2002

© Микола Микосовський