Блискіт видних зірниць

Римовані молитви до василіянських блаженних:
Павла Гойдича, Йосафата Коциловського, Северіяна Бараника, Віталія Байрака та Йоакима Сенківського (ЧСВВ).

1.Слуго Христа, блаженний милий Павле,
Пізнав ти надмету в земнім житті.
Воно було, направду, вельми вдале.
Біль краяв ніжне серце в сум’ятті.

Ізмалечку спішив все до церковці,
Бо воля Сотворителя вела.
Розрадити умів завжди бездольців,
Нікому не бажавши, звісно, зла.

Численним ближнім дарував любов…
І прагнув, аби скрізь цвів лиш добробут.
Назустріч досконалості ішов;
Теж часто спотикавсь об ницу злобу.

Звичайно, ні тортури, ні арешти
Розбити віри мур не спромоглись,
Хоч мали намір знищити до решти…
Тебе манила, святче, сяйна вись.

Сил додавав могутній Бог (Ягве)
Та й щиру душу хоронив від мли.
Люд Божий добрим пастирем зове,
Діла котрого гідні похвали!


2.Знаний мужу Йосафате,
Церкви вірний сину.
Християн свідомих, брате, -
Їх ти не покинув.

Серце шанував Христове…
Правду хутко стрінув.
Ждало щастя світанкове
Неньку Україну.

Не хитавсь в палкім служінні.
Взяли пекла слуги…
Нипали безбожні тіні.
Зблід був од наруги.

Пригортав сиріт, убогих.
Тих, що заблукали.
Вмить щезали всі тривоги…
Бачив Царства зали.


3.Северіяне, ти як та зоря,
На небосхилі, що завис над нами.
Діставши віру від Христа-Царя,
Тулився до Його й своєї Мами.

Знайомі Крехів, Жовква та Дрогобич…
Добро чинив без стриму повсякчас.
Були ж бо дорогі людські особи;
Надії вогник в серці не загас.

Покорою і любістю єднав
Ту молодь, те майбутнє батьківщини.
Бо відав, що родина ми – одна,
Котра для Бога рідна щохвилини.

Зіниці витирав Галичині,
Якої сльози падали в долину.
Її жадав терор звалити з ніг,
Безстидно нападавши на безвинну…

Зустрівсь із злою смертю сам на сам.
В обіймах неба, натерпівшись, вмер.
І цінний приклад залишив синам…
У пам’яті ти нації тепер.


4. О Віталію, ми знаєм,
Що тужив ти теж за Раєм,
Де гріха нема повік.
Що здружився з чеснотою
І стежиною вузькою
Мандрував не день, не рік…

Ставши сміло при престолі,
Слухав Господа лиш волі
Й Панові віддав себе.
Відвернувшись від облуди,
Сіяв вічне слово всюди…
Пильнувала мста тебе.

Ревний воїне Христовий,
Вже лежать страждань окови…
У захмар’ї нині ти.
Пам’ятатиме Поділля,
Краю рідного опілля…
Хрест навчи землян нести.


5. Заступнику надійний Йоакиме,
Не звабило тебе то благо мниме…
Василія Великого слід вгледів;
Провадила невтомно чиста Леді.

Пахучий цвіте з райського городу,
Душі безчестя не сплямило вроду…
Снагою частував тут Володар,
Як підкрадалась потай ворожда.

Живу водицю завше радо пив.
Б’є світло й від твоєї скрізь стопи…
Ніс втіху вчас до старших і малих,
Хоч голос більшовизму не затих.

Товаришем став знаменитий Чин,
Що допоміг піднятись із низин…
Кріпило на шляху земнім Розп’яття;
Знайшов серед тривог стійке завзяття.

Далебі, проповідницький мав хист.
На діл упав, немов осінній лист…
Чув, що минуще світу цього тло.
Слівце Христа на серця дно лягло.

Для Спаса мила безупинна жертва.
І мучеництва пригорнула Церква…
Останніх днин кінець похвальний, гожий.
Його накрив одразу погляд Божий.

© Микола Микосовський